3. Природа і ціль духовних вправ

У цьому полі, синьому, як льон,

де тільки ти і ні душі навколо,

уздрів і скляк: блукало в тому полі

сто тіней. В полі, синьому, як льон.

І в цьому полі, синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

аби спізнати долі, як покути

у цьому полі, синьому, як льон.

Сто чорних тіней довжаться, ростуть

і вже як ліс соснової малечі

устріч рушають. Вдатися до втечі?

Стежину власну, ніби дріт, згорнуть?

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні –

Василь Стус

* природа духовних вправ

* ціль духовних вправ

* вправа – це систематичне повторення

* вправи допомагають знайти дари Святого Духа

* вправи дають людині свободу

* Природа духовних вправ

„При­ро­да ду­хов­них вправ : ак­тив­ність ду­хов­но­го ха­рак­те­ру. Ін­те­лект, во­ля , пам ’ ять і та­кож фан­та­зія , від­чут­тя , афек­тив­ність [1] ...  лю­ди­на всім сво­їм єс­т­вом по­вин­на під­да­ти­ся особ­ли­во­му рит­мо­ві пра­ці (на­скіль­ки це від неї за­ле­жить, і зав­жди йти за ім­пуль­са­ми бла­го­да­ті), щоб ста­ти дійс­но віль­ною і здат­ною до здо­ро­во­го ви­бо­ру .

От­же, йде­ть­ся про особ­ли­ве нав­чан­ня, про здо­бут­тя спе­ци­фіч­них на­ви­чок, про  ви­бра­ні і ке­ро­ва­ні ін­ст­рук­то­ром впра­ви, а та­кож про спро­би, ви­про­бо­ву­ван­ня й ек­спе­ри­мен­ти, ме­та яких – спря­му­ва­ти люд­ську ду­шу до Бо­га, до осо­би­сто­го з Ним кон­так­ту” [2].

По сво­їй при­ро­ді ду­хов­ні впра­ви спря­мо­ва­ні до то­го, щоб лю­ди­на от­ри­ма­ла чо­ти­ри да­ри Бо­жої бла­го­да­ті або про­йшла чо­ти­ри ета­пи ду­хов­но­го роз­ви­тку:

1) іні­ціа­ція  або вта­єм­ни­чен­ня у мо­лит­ву, яка дає мож­ли­вість без­по­се­ред­ньо­го кон­так­ту з Бо­гом;

„Іні­ціа­ція – це ек­зи­стен­ці­аль­на пе­ре­мі­на всі­єї лю­ди­ни, та­кож її во­лі та по­чут­тів ” [3]  .

2) на­вер­нен­ня  – іс­тин­не ба­чен­ня ду­хов­ної ре­аль­но­сті: осо­би­стої грі­хов­но­сті й Бо­жо­го ми­ло­сер­дя та про­щен­ня ;

3) онов­лен­ня  – кра­ще ро­зу­мін­ня сво­єї са­мо­сті, сво­го міс­ця й при­зна­чен­ня у сві­ті; по­кра­щен­ня пі­зна­валь­них здат­но­стей;

4) змі­на – „ста­ра лю­ди­на по­мер­ла, на­ро­ди­лась но­ва”, − з ін­шим сві­то­гля­дом, спо­со­бом мис­лен­ня , пі­знан­ня , ро­зу­мін­ня , тоб­то, − з ін­шим сер­цем і моз­ком.

Все життя – неначе озирання

у минулий вік. Через плече.

Ні страху, ні болю, ні вагання

перед смертю. А Господь рече:

відшукай навпомац давню кладку,

походи і виспокійся в нім,

у забутім віці. Тепла згадка

ще придасться на суді страшнім.

Василь Стус

Якщо ці етапи розділити на чотири тижні реколекцій, то перші єзуїти позначали їх таким способом:

I.     deformata reformare – пошкоджене виправити;

II.  reformata conformare – виправлене сформувати (надати правильну форму);

III.    conformata confirmare – сформоване скріпити;

IV.    confirmata transformare – скріплене змінити.

Св. Ігнатій вважав, що, виконавши добре духовні вправи у всьому об’ємі, тобто, пройшовши всі чотири тижні під керівництвом інструктора, людина спроможна вийти з себе й увійти в Бога – шукати і знаходити Бога у всьому.

Чотири тижні духовних вправ св. Ігнатія традиційною мовою можна висловити так:

I.                   via purgativa – дорога очищення ;

II.         via illuminativa – дорога просвічення;

III, IV. via unitiva – дорога з’єднання.

Роз­по­діл ду­хов­них вправ  св. Іг­на­тія чи тра­ди­цій­ні до­ро­ги лю­ди­ни до Бо­га по­ка­зу­ють пос­ту­паль­ний ду­хов­ний про­грес лю­ди­ни, її ета­пи в схо­джен­ні до Бо­га. Ми мо­же­мо по­рів­ня­ти це з ета­па­ми Бо­жо­го об’явлення у Ста­ро­му За­ві­ті:

І.  Об’явлення і закріплення віри в одного Бога;

ІІ.  Призначення і остаточна мета людини;

ІІІ.  Моральне право.

Климентій Олександрійський подає такі етапи духовного розвитку людини:

І.  невіра → віра : навернення ;

ІІ.  віра → гноза (Господній страх): виховання;

ІІІ.  гноза (Господній страх) → аґапе: навчання.

1 Кор. 13, 13 : „ А тепер залишаються віра, надія, любов, оці три. А найбільша між ними любов! ”

Св. Григорій Ниський, базуючись на Орігені , подає три етапи духовного розвитку  людини:

І.  дитинство, якому відповідає книга „Приповідок” –  πρακτική  θεωρία ;

ІІ.  юність, якому відповідає книга „Проповідника” –  φυσική  θεωρία ;

ІІІ.  зрілість, якому відповідає книга „Пісні Пісень” –  θ εολογία.

Евагрій Понтійський  також, йдучи за Орігеном, розподіляє духовний розвиток на три етапи:

І.  аскетичне життя – πρακτική;

ІІ.  пізнання природи – φυσική;

ІІІ.  пізнання Бога – θ εολογία.

* Ціль духовних вправ

Що легке, те кидати не жаль,

Те не жаль пускати за водою.

Хай пливе легка моя печаль

І біда, не догнана бідою.

В. Коломієць

„Ціль ду­хов­них вправ охо­п­лює:

– тех­ніч­ну сто­ро­ну, пе­ре­важ­но ас­ке­тич­но­го по­ряд­ку: очи­щен­ня від уся­ко­го не­впо­ряд­ко­ва­но­го по­тя­гу (впра­ви – шко­ла дос­ко­на­ло­сті);

– по­шук: шу­ка­ти і знай­ти Бо­жу во­лю у своє­му жит­ті (впра­ви – шко­ла ви­бо­ру)” [4]  .

От­же, „Впра­ва – це кон­тро­льо­ва­на і ме­то­дич­на ді­яль­ність; але, ко­ли йде­ть­ся про ду­хов­ну впра­ву, во­на са­ма стає ді­ян­ням бла­го­да­ті. Дійс­но, Бог діє в люд­ській ду­ші, яка ні в чо­му не за­слу­жи­ла на цю бла­го­дать . Але, по Бо­жій ми­ло­сті, лю­ди­на мо­же під­го­ту­ва­ти­ся і від­кри­ти­ся на Бо­жу дію, усу­ваю­чи все те, що сто­їть на пе­ре­шко­ді, і роз­ви­ваю­чи свої ду­хов­ні си­ли” [5]  .

„Церк­ва з хо­дом сто­літь пос­тій­но пря­мує до пов­но­ти Бо­жої прав­ди, до­ки в ній не спов­нять­ся сло­ва Бо­жі (Про Бо­же Об’явлення 8)” [6]  .

От­ці Со­бо­ру пос­тій­но на­го­ло­шу­ва­ли, що Со­бор має пе­ре­до­всім пас­то­раль­ний, а не док­три­наль­ний ха­рак­тер. От­же, рі­шен­ня  Со­бо­ру по­вин­ні вво­ди­тись у душ­па­стир­ську ді­яль­ність Церк­ви. Ціль ду­хов­них вправ – спов­ни­ти Бо­же сло­во в кон­крет­ній лю­ди­ні.

* Вправа – це систематичне повторення

Спочатку так: немов підкова

в руках у тебе гнеться, бідна!

А потім раптом – мова! мова!

Чужа – звучить мені, як рідна.

Павло Тичина

Впра­ва  – у зви­чай­но­му люд­сь­ко­му ро­зу­мін­ні, як фі­зич­на впра­ва  або ви­ко­нан­ня ус­них зав­дань при вив­чен­ні іно­зем­ної мо­ви, – це мі­ні­мум тео­ре­тич­них знань, які по­вин­ні бу­ти за­своє­ні і за­крі­п­ле­ні сис­те­ма­тич­ним по­вто­рен­ням їх. Ко­ли по­чи­нає­мо вив­ча­ти іно­зем­ну мо­ву, то спо­чат­ку важ­ко. І ли­ше сис­те­ма­тич­не нав­чан­ня – ба­га­то­ра­зо­ве по­вто­рен­ня вив­че­но­го дає ба­жа­ний ре­зуль­тат: по­чи­нає­мо чи­та­ти і роз­мов­ля­ти чу­жою мо­вою віль­но, не за­ду­мую­чись над гра­ма­ти­кою і лек­си­кою.

Те ж са­ме і з ду­хов­ни­ми впра­ва­ми – спо­чат­ку ду­же важ­ко увій­ти в про­цес ме­ди­та­ції, але при сис­те­ма­тич­но­му по­вто­рен­ні  од­но­го і то­го са­мо­го з ча­сом по­чи­нає­мо ро­би­ти це спон­тан­но, не за­ду­мую­чись над тим, що ро­би­мо.

Св. Іг­на­тій  ко­ри­сту­є­ть­ся біб­лей­сь­ки­ми сим­во­ла­ми , в яких Бо­же Сло­во по­рів­ню­є­ть­ся з їжею.

Єр. 15, 16 : „Як тіль­ки сло­ва Твої зна­хо­ди­ли­ся, то я їх по­ї­дав, і бу­ло сло­во Твоє ме­ні ра­ді­стю і вті­хою сер­ця мо­го, бо кли­ка­лось Ймен­ня Твоє на­до мною, о Гос­по­ди, Бо­же Са­вао­те!”

1 Пт. 2, 2: „І, не­мов но­во­на­ро­дже­ні не­мов­ля­та, жа­дай­те щи­ро­го ду­хов­но­го мо­ло­ка, щоб ним ви­рос­ти вам на спа­сін­ня”.

Євр. 5, 12-14 : „12 Ви бо за ві­ком по­вин­ні б бу­ти вчи­те­ля­ми, але ви пот­ре­бує­те ще, щоб хтось вас нав­чав пер­ших по­чат­ків Бо­жо­го Сло­ва. І ви ста­ли та­ки­ми, яким пот­ріб­не мо­ло­ко, а не стра­ва твер­да. 13 Бо хто мо­ло­ка вжи­ває, той не­до­свід­че­ний у сло­ві прав­ди, бо він не­мов­ля. 14 А стра­ва твер­да для до­рос­лих, що ма­ють чут­тя, прив­че­ні звич­кою роз­різ­ня­ти доб­ро й зло”.

1 Кор. 3, 1-2 : „1 І я, брат­тя, не міг го­во­ри­ти до вас, як до ду­хов­них, але як до ті­лес­них, як до не­мов­лят у Хри­сті. 2 Я вас го­ду­вав мо­ло­ком, а не твер­дою їжею, бо ви не мог­ли її їс­ти, та й те­пер ще не мо­же­те”.

Пс. 119, 103 : „Яке то со­лод­ке сло­во Твоє для мо­го під­не­бін­ня, со­лод­ше від ме­ду во­но мо­їм ус­там!”

Пс. 1, 1-2 : „ Бла­жен муж, що за ра­дою не­спра­вед­ли­вих не хо­дить, і не сто­їть на до­ро­зі гріш­них, і не си­дить на си­дін­ні зло­рі­ків, та в За­ко­ні Гос­под­нім йо­го на­со­ло­да, і про За­кон Йо­го вдень та вно­чі він роз­ду­мує! ”

Св. Це­за­рій з Ар­лес  у VI  ст. учив: „Без­пе­рерв­но пе­ре­жо­вуй­те в дум­ках Бо­же Сло­во” [7]  .

От­же, – пос­тій­не по­вто­рю­ван­ня-пе­ре­жо­ву­ван­ня, у про­це­сі яко­го тео­ре­тич­ні знан­ня ду­хов­но­го змі­сту з ін­те­лек­ту  пе­ре­хо­дять у сер­це . У тра­ди­ції Схо­ду це ви­слов­ле­но твер­джен­ням: „з’єднати сер­це з ін­те­лек­том ”. Що, в свою чер­гу, спри­яє пов­ній ін­те­гра­ції осо­би­сто­сті, – усу­нен­ня роз­біж­но­стей між вчин­ка­ми, сло­ва­ми, дум­ка­ми і по­чут­тя­ми лю­ди­ни.

„Бо­го­ві, який се­бе об’явив, тре­ба від­да­ти „пос­лух ві­ри” (Рим. 16, 26; пор. Рим. 1, 5; 2 Кор. 10, 5-6), яким лю­ди­на ці­ла вру­чає се­бе сво­бід­но Бо­го­ві, від­даю­чи „пов­ну по­вин­ність ума і во­лі об’явленому Бо­го­ві” і доб­ро­віль­но при­ймаю­чи да­не ним об’явлення. А щоб по­ка­за­ти цю ві­ру, тре­ба по­пе­ре­джую­чої і до­по­між­ної лас­ки Бо­жої і внут­ріш­ньої під­трим­ки Свя­то­го Ду­ха, що по­ру­шує сер­це і на­прав­ляє до Бо­га, роз­кри­ває очі Ду­ха і дає „всім на­со­ло­ду в при­йман­ні й ві­ру­ван­ні в прав­ду” (Про Бо­же Об’явлення 5)” [8]  .

XVI і XVII ст. – це епо­ха міс­ти­ки сен­ти­мен­та­ліз­му. Ось ци­та­та з ві­до­мо­го в ті ча­си міс­тич­но­го трак­та­ту  „Ніч­ні дум­ки ”:  „Лю­ди­на по­кли­ка­на не для зо­вніш­ньої ак­тив­но­сті, а для внут­ріш­ньої... не для все­охо­п­люю­чо­го знан­ня і не для гли­бо­ко­го ро­зу­мін­ня , а для по­ди­ву­ван­ня і для бла­го­го­вій­них по­чут­тів ” [9]  .

* Вправи допомагають знайти дари Святого Духа

Рим. 12, 6-8 : „6 І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво то виконуй його в міру віри, 7 а коли служіння будь на служіння, коли вчитель на навчання, 8 коли втішитель на потішання, хто подає у простоті, хто головує то з пильністю, хто милосердствує то з привітністю!”

Духовні вправи допомагають людині знайти в собі дари, дані їй Святим Духом, своє місце у Церкві й світі.

Ніхто не виявляє більшої любові, як той, хто вміє шанувати свободу іншого.

Симона Вейл

* Вправи дають людині свободу

Духовність повинна робити людину вільною. А що таке свобода ?

Ти, вічний дух розкутого ума,

О Воля! найясніша ти в темниці,

Бо там в людських серцях твої світлиці,

В серцях, що полонила ти сама.

Байрон

„Хри­сти­ян­ська фі­ло­со­фія ви­різ­няє три ос­нов­ні зна­чен­ня сво­бо­ди:

1) сво­бо­да в ек­зи­стен­ці­аль­но­му [10] зна­чен­ні – це мож­ли­вість ви­бо­ру од­но­го з до­пус­ти­мих шля­хів;

2) сво­бо­да у пси­хо­ло­гіч­но-етич­но­му зна­чен­ні – це внут­ріш­ня ав­то­но­мія, не­за­леж­ність від зо­вніш­ньо­го й внут­ріш­ньо­го тис­ку;

3) пра­во на сво­бо­ду в сус­піль­но­му жит­ті.

Ці три зна­чен­ня сво­бо­ди вза­єм­но до­пов­ню­ю­ть­ся. Сво­бо­да є од­ні­єю з тих цін­но­стей, зав­дя­ки яким лю­ди­на ви­хо­дить по­за ото­чую­чий її світ. Сво­бо­да не оз­на­чає не­за­леж­но­сті від при­ро­ди, біо­ло­гіч­них і сус­піль­них об­ме­жень... Хри­сти­ян­ст­во ро­зу­міє сво­бо­ду не в зна­чен­ні ін­де­тер­мі­ніз­му [11] , а як ав­то­де­тер­мі­нізм... Лю­ди­на за­знає внут­ріш­ньої сво­бо­ди і ус­ві­дом­лює її че­рез по­чут­тя від­по­ві­даль­но­сті за свої вчин­ки. Во­на зав­жди є суб’єктом, і то­му їй не віль­но ста­ви­тись до се­бе і до ін­ших лю­дей як до за­со­бів до­сяг­нен­ня влас­ної ці­лі. Осо­бу лю­ди­ни ха­рак­те­ри­зує са­мо­ус­ві­дом­лен­ня, са­мо­ста­нов­лен­ня і са­мо­ке­ру­ван­ня...

Сво­бо­да лю­ди­ні од­но­час­но „да­на” і „за­да­на”. Сво­бо­да во­лі є час­ти­ною люд­сь­ко­го єс­т­ва і яв­ляє со­бою вступ­ний етап дов­гої до­ро­ги, що ве­де до внут­ріш­ньої зрі­ло­сті та ду­хов­ної не­за­леж­но­сті. Лю­ди­на по­кли­ка­на Бо­гом осяг­ти внут­ріш­ню сво­бо­ду, що дає їй змо­гу ста­ти не­за­леж­ною від різ­но­ма­ніт­них ути­сків. Сво­бо­да в та­ко­му ро­зу­мін­ні реа­лі­зу­є­ть­ся тіль­ки  ді­єю, твор­чим на­пру­жен­ням і пос­ту­паль­ним роз­ви­тком ...

Тіль­ки на жит­тє­во­му фун­да­мен­ті сво­бо­ди в ді­яль­но­сті лю­ди­ни з ’ являються ви­щі цін­но­сті : чис­те сум­лін­ня, жер­тов­ність, доб­ро­та, спра­вед­ли­вість, друж­ба, со­лі­дар­ність, лю­бов, яких не­має в ма­те­рі­аль­но­му сві­ті, де все на­пе­ред ви­зна­че­не. Сво­бо­да роз­кри­ває лю­ди­ну на не­скін­чен­ність і на Бо­га” [12]  .

„Сво­бо­да в жит­тє­во-пси­хо­ло­гіч­но­му пла­ні – си­но­нім са­мо­пі­знан­ня, пе­ре­ду­сім во­на є пі­знан­ням влас­ної пси­хо­куль­ту­ри, ті­єї сис­те­ми цін­но­стей, яка в люд­ській ду­ші транс­фор­му­є­ть­ся у міц­ний сплав куль­тур­них уні­вер­са­лій та осо­би­стіс­но­го сві­то­гля­ду – осо­би­стіс­ний сенс” [13]  .

Сво­бо­да, у пер­шу чер­гу, ро­зу­мі­є­ть­ся як сво­бо­да  від чо­гось. У кон­тек­сті іг­на­ті­ан­ської ду­хов­но­сті – це сво­бо­да від не­впо­ряд­ко­ва­но­го по­тя­гу . На­ступ­ний етап – це сво­бо­да до чо­гось, тоб­то ви­бір  цін­но­стей. Най­біль­шою цін­ні­стю є Бог. І сво­бо­да – це епек­та­за : без­пе­рерв­ний рух ду­ші  до Бо­га (згід­но з міс­ти­кою св. Гри­го­рія Нись­ко­го).