4. Схема ігнатіанського методу молитви
Розмовляючи з Богом, І молитва та небо боде, Мов поломінним рогом. Хоч заціплені міцно уста І не чуть його мови, Але серце його розмовля І кричить до Єгови. Підіймається сонце, пала Вся небесная стеля, І стоїть на молитві Мойсей Нерухомий, як скеля. Вже полуденний демон степом Шле знесилля і змору, Та Мойсея мов руки чиїсь Підіймають все вгору. Від такої молитви тремтять Землянії основи, Тають скелі, як віск, і дрижить Трон предвічний Єгови. Іван Франко . „Мойсей”
„Жоден інший твір католицької літератури неможливо з ним (твором св. Ігнатія ) порівняти – з огляду на історичний вплив. Сила „Духовних Вправ” дуже швидко змінила всю Церкву. На протязі чотирьох століть було більше ніж п’ять тисяч видань цієї книжки” [1] . „Духовні Вправи пропонують не стільки певну духовність у рамках християнської духовності, скільки метод втілення у життя євангельської духовності. Тому ними можуть користуватись усі види християнської духовності” [2] . „Духовні Вправи” св. Ігнатія зробили великий вплив на постання різноманітних жіночих чернечих Конгрегацій. І хоча не існує жіночого Ордену сестер єзуїток, але, починаючи від XVII ст. і аж до наших днів багато жіночих Чинів називаються „ігнатіанськими конгрегаціями”. Ось що пише Тереза де Субіран , засновниця „Згромадження Марії-Помічниці”: „Господь дозволив, щоб „Вправи” св. Ігнатія стали колискою нашого Згромадження і постійним засобом його зростання... Нехай для наших сестер „Вправи” стануть настільки близькими, щоб вони могли знаходити в них вказівки для усіх своїх вчинків і рішень...” [3] . „Духовні Вправи” св. Ігнатія навчили Тома Мертона , відомого в усьому світі трапіста, молитися: „«Наскільки пам’ятаю, я присвятив тим «Вправам» цілий місяць, годину щоденно. Я вибирав спокійні полудневі години, коли панувала повна тиша. Книжка радила заслонити вікна, отож я опускав штори настільки, щоб можна було читати та бачити Розп’яття, що висіло над моїм ліжком. «Вправи» заохочували мене подумати над позою тіла в молитві – давали мені повну свободу вибору. Вибір пози був для мене великою проблемою. Я молився, роздумував і в кінці сів на підлогу, схрестивши ноги. Думаю, що єзуїти були б здивовані, побачивши, що я виконую їхні «Духовні Вправи» в позі Махатми Ганді . Але це давало добрі овочі. Більшу частину часу я вдивлявся у Розп’яття або не відводив очей від підлоги. Я почав роздумувати – чому Бог спровадив мене в цей світ?» «The Seven Storey Mountain, 323». Постійне вдосконалення молитви глибоко впливало на спосіб життя Мертона. Найбільш відчутним було його прагнення до впорядкованого життя і зростаюча вразливість на красу природи. Здавалось, що духовна свобода , в якій він зростав, робить його більш відкритим для оточення. Зменшувалась його дратівливість, неспокійність, а природа, яку він до того не зауважував, відчиняла перед ним свою красу. Можемо лише дивуватися, як молитва розплющує очі людини на природу, як чинить її спроможною до споглядання та піклування про інших. Люди, що моляться, замість того, щоб маніпулювати світом, відчиняються для нього. Вже не шарпають, а гладять, не кусають, а цілують. Людям, що моляться, природа може відкритися у іншому світлі. З перешкоди перетворюється на шлях; із захисного щита перетворюється на вуаль, крізь яку проблискують незнані горизонти” [4] . Цікаво також згадати Едиту Штайн, яка самостійно робила ігнатіанські реколекції по книжці „Духовні Вправи” св. Ігнатія ще до свого навернення , коли вона ще називала себе невіруючою людиною. О. Мечислав Беднаж ТІ, великий знавець ігнатіанської духовності, описує метод виконання духовних вправ так: „Трансцендеція злету любові та іманенція розторопного реалізму. Пробудження великих прагнень і розпізнання розторопного вибору. Розторопна любов, а не дика екзальтація почуттів та прагнень, і не мілка, заземлена й вигідна розторопність „синів цього світу” (Лк. 16, 8). Метод повторень – карбування глибоких вражень у свідомості через систематичне повторення вправ, − щоб об’явлену правду краще „почути” і глибше в неї увійти” [5] .
Не одлюби свою тривогу ранню, –
Де в надвечір’ї вітровії тчуть Єдвабну сизь, не віддані ваганню. Ходім. Нам є де йти – дороги неозорі, Ще сизуваті в прохолодній млі. Нам є де йти – на хвилі, на землі – Шляхи – мов обрії – далекі і прозорі. Шумуйте, весни – дні, ярійте, вечори, Поранки, шліть нам усмішки лукаві! Вперед, керманичу! Хай юність догорить – Ми віддані життю і нам воздасться в славі. Василь Стус
Термін „метод” (гр. μέθοδος – шлях пізнання ; теорія, вчення) в даній праці вживається у двох значеннях: як шлях духовного пізнання – і не стільки св. Ігнатія , скільки автора даної праці, просякнутого „Духовними Вправами” св. Ігнатія ; як теорія – теоретичне обґрунтування мого особистого внутрішнього духовного досвіду. Пояснення якогось методу духовності подібне до перекладу твору з однієї мови на іншу, з однієї ментальності на іншу, з однієї системи світоглядних понять на іншу. Павло Мовчан характеризує особу перекладача так: „Перекладач – свідок, а свідоцтво його насамперед повинно бути правдивим. Він – свідок істинності твору, і він відповідає за істинність своїх показань. Якщо дійсний стан речей передається ним у перекрученому вигляді, то це лжесвідоцтво. Причини його можуть бути різними. Одна з найважливіших – різне розуміння істинності поетичних фактів. Тобто – душевна неспівмірність. „Лжесвідоцтво” у творчості призводить до роздвоєння особистості. Толмач імітує почуття , які йому не притаманні. Порушується гармонія, з’являються симптоми „нечистого сумління”. „Лжесвідоцтва” можуть бути граматичні, лексичні, стилістичні. Неправдиве мовлення створює інший образ, який не має з реальним ніякої або майже ніякої внутрішньої схожості. Проблема співвідношуваності змісту перекладу з змістом оригіналу – важлива проблема, вона не поверхнева, не візуальна. У нас немає пристосувань типу „лай детекторів”, які використовуються у криміналістиці для визначення брехні. Але є душевні індикатори, які виявляють для нас частку істинності, правдивості у будь-якому тексті. Що вища творча напруга автора, то вищий показник істинності. Міра художньості, якість перекладу виявляє ступінь особистісного відношення до оригіналу. Кожний перекладач має в розпорядженні власну систему позначень і власне смислове поле – від цих двох координат залежить якість перекладу. У власному змістовому полі і у власній системі позначень трансформуються сприйняті перекладачем образні знаки оригіналу. Нові значення, почерпнуті з оригіналу, нерідко збагачують змістове поле перекладу. Кожний перекладач привносить у оригінал щось своє, компенсуючи втрати певними знахідками. Але головне у справі перекладу – емоційна переконливість, обґрунтованість трансформацій. Переконливість – це пристрасність. Присутність серця – ось головна умова для перекладача” [6] . Побачивши планку, так високо підняту, мимоволі опускаються руки і холоне серце . Зникає будь-яке бажання щось писати. Залишається лише одне потішання: „ На безрыбье и рак – рыба ”. А ось що пише на цю тему Ґадамер, філософ- герменевт: „За своїм первинним визначенням герменевтика – це мистецтво пояснювати й повідомляти нам те, що сказане іншими й що надійшло до нас від попередніх поколінь. Це пояснення відбувається завдяки власним зусиллям інтерпретатора по витлумаченню тих моментів, які не безпосередньо зрозумілі. Однак герменевтика як філологічне мистецтво і як шкільний предмет водночас давно вже зазнала трансформації й розширила свої рамки. Справа в тому, що з часу започаткування герменевтики все ширша історична свідомість спричинила усвідомлення того, що при будь-якій передачі інформації від покоління до покоління відбувається хибне розуміння й можливе нерозуміння. Саме таким чином розпад європейського християнського суспільства – при впровадженні властивого Реформації принципу індивідуалізації – безнадійно втаємничив одного індивіда від іншого. І тому від часу німецького романтизму завдання герменевтики полягає в тому, щоб уникнути хибного розуміння. При цьому сфера її інтересів поширюється так далеко, як взагалі може поширюватись сфера осмисленого висловлювання. Осмислене висловлювання – це насамперед усі мовні вислови. Як мистецтво робити зрозумілим сказане однією іноземною мовою, шляхом оформлення цього сказаного мовою іншою, герменевтика цілком справедливо названа ім’ям Гермеса, тлумача послань, які надсилались людям богами. Коли вдаватись саме до такого пояснення назви й поняття герменевтики, стане однозначно зрозумілим, що справа стосується мовного феномена, перекладу з однієї мови на іншу, а отже, й відношення між двома мовами. Оскільки перекладати з однієї мови на іншу можна лише в тому випадку, коли перекладач зрозумів суть сказаного й відбудовує його засобами іншої мови, такий мовний феномен має своєю передумовою розуміння” [7] . „2707. Методи розважання настільки різноманітні, наскільки є різноманітні духовні наставники. Християнин повинен відчувати потребу в постійному розважанні , щоб не бути подібним до ґрунту в перших трьох випадках притчі про сіяча. Але метод – це лише провідник; важливо йти вперед зі Святим Духом єдиним шляхом молитви; цей шлях – Ісус Христос” [8] .
Я не учитель , я друг і натхненник... І якщо комусь близькі мої погляди і думки – ми супутники на вічній дорозі пошуку... Олесь Бердник
„Все, що створює людина у світі, робиться свідомо..., обраним нею методом, шляхом. Щоб обрати чи виробити певний метод, людина мусить пізнати сферу, в якій відбувається її діяльність, об’єкти, предмети її діяльності, засвоїти попередній досвід , якщо він є (тобто пізнати), виробити своє ставлення до мети, предмета діяльності (оцінити) і на основі всього цього обрати спосіб моделювання, який у кожному окремому випадку буде мати індивідуальне виконання, свій індивідуальний „код”. Метод будь-якої діяльності має чотири аспекти: гносеологічний (пізнавальний), аксіологічний (оцінний), спосіб моделювання та індивідуальний код” [9] . „ Іоанн Павло ІІ в «Pastores dabo vobis» стверджує, що «одне з завдань священика, і не другорядне, – бути вчителем молитви ». Щоб кандидат у священики міг стати вчителем молитви, спочатку повинен на своєму шляхові до священства зустріти вчителя молитви. Втаємничення молоді в молитву вимагає учителів молитви, які – на основі свого особистого досвіду та знань – уміли б розпалити глибоке духовне прагнення, яке Бог дає разом з благодаттю священицького покликання. Важливим завданням учителя молитви є також уміле навчання методу молитви ” [10] . „Сьогодні правда виглядає так: пастирська діяльність духівництва не торкається безпосередньо питання ролі медитації у житті людини й християнина. Для мирян не організовується жодного навчання медитації і втаємничення у життя медитацією. Часто в особистому житті священнослужителі залишили умову молитву як рудимент семінарського навчання. І тому не можуть дати того, чого самі не мають” [11] .
І. Загальне приготування до медитації 1) Перешкоди до молитви: а) гріхи; б) неопановані пристрасті; в) надмірна турбота про повсякденні справи; г) розпорошення і несталість думки. 2) Допомога для молитви: а) чисте сумління; б) панування над собою; в) великодушність ; г) уважність . ІІ. Безпосереднє приготування до медитації ІІІ. Додаткові уваги 1) Перед сном. 2) Після пробудження. 3) Переживання Божої присутності. 4) Тіло в медитації. 5) Значення тиші, мовчання і відсутності зовнішніх подразників. 6) Участь у Божественній Літургії. ІV. Медитація 1) Молитва приготування . 2) Уявлення місця. 3) Прохання про результат медитації – про те, чого хочу осягти у цій медитації. V. Застосування людських можливостей 1) Використання пам’яті. 2) Праця розуму. 3) Рішення волі і збудження почуттів. VІ. Процес медитації 1) Що говорить Бог? 2) Осуд свого життя у світлі Божого Слова. 3) Моя відповідь. VІІ. Повторення медитації VІІІ. Розмова: закінчення медитації усними молитвами з Богом і святими ІX. Рефлексія: підсумок медитації X. Молитва органами чуттів [12]
„Медитація – це магічне слово наших днів, тому що людина шукає оздоровлюючі сили, які би звільнили від небезпеки її людське існування і світ, до якого вона належить” (Ґ. Валденфельс ). Необхідність медитації вписана у внутрішню структуру людини. Завдяки медитації вона може відкрити в собі найглибші прагнення і тугу, і прямувати до їх остаточного здійснення. Але сучасній людині, „що втягнута у зовнішню мінливість і живе ніби поза собою” (Іоанн Павло ІІ ), медитація не дається спонтанно. Їй необхідно мати „більше, ніж попереднім поколінням, методичних вказівок, і вона входить у медитацію тільки шляхом направлених зусиль” (Й. Б. Льоц ) [13] . 
 
[1] Vigil J.L. M. Ja, Ignacy Loyola. – Kraków: 2003 – S . 195. [2] Augustyn J. Duch wspomaga słabość naszą. – Kraków: 1998. – S. 19. [3] Perret G . Povera con Ges ù povero . – Roma : 1981. – P . 16. [4] Nouwen H. Spotkania z Mertonem. – Kraków: 2005. – S. 43-44. [5] Wokόł Fundamentu ćwiczeń. – Czechowice-Dziedzice: 1985. – S . 15. [6] Мовчан П. Ключ розуміння. – Київ: 1990. − С. 102-103. [7] Ґадамер Ганс-Ґеорґ. Герменевтика і поетика. – Київ: 2001. – С. 10. [8] Катехизм Католицької Церкви. – Львів: 2002. [9] Фролова К. П. Цікаве літературознавство. – Київ: 1991. – С. 159. [10] Augustyn J. Wychowanie do czystości i celibatu kapłańskiego. – Kraków: 2000. – S. 89-90. [11] S ł omka W . Medytuj ę wi ę c jestem . – Łód ź: 1992.– S . 8. [12] Основа взята з книжки T.Špidlik SJ. U Źródeł światłości. – W.: 1991.– S . 258-259. [13] Augustyn J. SJ. Agamie, gdzie jesteś? – Czechowice-Dziedzice: 1991.– S . 3. | |
|
Се Мойсей на молитві
стоїть,
Той край, де обрію хвиляста
каламуть,