2) Уявлення місця 

Фантазіє ! Ти – сило чарівна,

Що збудувала світ в порожньому просторі,

Вложила почуття в байдужий промінь зорі,

Збудила мертвих з вічного їх сна,

Мету вказала буйній хвилі в морі, –

До тебе обертаюсь я сумна:

Скажи мені, фантазіє дивнá,

Як помогти в безмірнім людськім горі?

Як світ новий з старого збудувати?

Як научить байдужих почувати?

Як розбудити розум , що заснув?

Як час вернуть, що марне проминув?

Як певную мету вказати розпачливим?

Фантазіє! Порадь, як жити нещасливим!

Леся Українка

*  термінологічні пояснення

*  уявлення місця – біблійна подія і події свого життя

*  уявлення – з видимого переходимо до невидимого

*  уявлення місця – уявлення також почуттів, думок, способу мислення і світобачення

*  уявлення – засіб спілкування з Богом чи вигадка, ілюзія?

*  уява , фантазія – об’єктивне чи суб’єктивне?

*  символіка фільмів „Матриця” та „Інші”

*  уява і фантазія в рабіністичній традиції

*  уявлення і фантазування в грецькій традиції

*  споглядання і співпереживання – спосіб формування духу нації

*  наші талановиті поети: Т. Шевченко , Л. Костенко ... – наші Мойсеї і Гомери

*  Бог промовляє до людини через уяву

*  Термінологічні пояснення

„УЯВА . 1. Здатність образно створювати або відтворювати кого-, що-небудь у думках, свідомості; відтворювання кого-, чого-небудь у думках, свідомості. // Думка, свідомість, фантазія, виображення. 2. рідко. Те, що відтворене у свідомості; образ.

УЯВИТИ  див. уявляти.

УЯВЛЕННЯ . 1. Дія за знач. уявити 1. 2. Розуміння чого-небудь, знання чого-небудь, яке ґрунтується на досвіді, одержаних відомостях, якихось даних і т. ін. Скласти уявлення. 3. псих., філос. Чуттєво-наочний образ предметів або явищ дійсності, що зберігається і відтворюється у свідомості людини поза безпосереднім впливом їх на органи чуттів.

УЯВЛЯТИ . 1. Викликати у своїх думках, своїй свідомості який-небудь образ, картину, дію і т. ін. Бачити в думці. 2. Розуміти, усвідомлювати, знати, складати уявлення  про” [1].

Термін УЯВЛЕННЯ у словосполученні „уявлення  місця” беремо у першому значенні – як дію за значенням УЯВИТИ або УЯВЛЯТИ у першому значенні: викликати у своїх думках, своїй свідомості який-небудь образ, картину, дію тощо, бачити в думці. В даному контексті ясними і однозначними були б такі терміни: УЯВЛЯННЯ, УЯВЛЮВАННЯ.

*  Уявлення місця – біблійна подія і події свого життя

Мене вистачає на те,

на що вистачає моєї уяви.

Володимир Брюгген

Перед кожною медитацією реколекціоніст  подає конкретне місце, яке слід уявити і сконцентрувати на ньому свою увагу. З практичного боку це дуже корисно, бо коли в молитві думка кудись утікає, то її завжди можна повернути до конкретного місця. Але це не означає, що в нашій уяві під час медитації повинно бути тільки це місце. Здебільшого теми або пункти медитації не зводяться до одного місця; переходячи від пункту до пункту, ми тим самим переходимо від одного місця до іншого.

Немов вернулося дитинство,

Усе мені здається сном :

На стіл лягають світла плями,

В кімнаті затишній, у мами,

Сиджу над давніми казками,

І ніч, і вітер за вікном.

Генрік Гейне

Під час реколекцій ми багато часу відводимо роздумам про своє минуле  . Отже, немає одного сталого місця. Окрім того, під час медитації ми завжди маємо два місця, між якими весь час рухаємося: це місце біблійної події і аналогічне місце нашого життя. Роздумуючи над подією з Біблії, над тим, що чинили біблійні персонажі, що відчували і як мислили, ми зі здивуванням відкриваємо, що самі колись вчинили щось подібне, що мали такий самий світогляд тощо. В Біблії ми знаходимо себе самих і повертаємось до свого минулого, просвітлені Божим словом. Систематично повертаючись до тих самих подій і місць свого життя, в свої спомини кожного разу ми впускаємо Боже світло, своє минуле пізнаємо щораз краще, на вищому духовному рівні.

*  Уявлення – з видимого переходимо до невидимого

Під час молитви уява  перешкоджає нам молитися, а уявлення місця допомагає включити уяву в молитву, зробити її помічником.

Людина сприймає духовні речі за посередництвом земних, видимих речей, користу­ючись методом аналогії і абстракції: до того, що невидиме, приходить через те, що видиме. Уявлене місце стає символом, стартовою видимою точкою, з якої ми починаємо ман­дрівку в невидимий світ.

„Все, що я сприймаю у світі, всі мої уявлення про світ відбиваються у зображуваних мною образах-знаках, у гармонії цих знаків, у структурі художнього світу, який я намагаюсь відтворити за допомогою слова. І що невимушеніше поводження з формою, з хроматичною структурою образу, то непомітніші будуть мої зусилля у керуванні, оперуванні знаком. Свідома орієнтація на певний канон сприяє досягненню ясності і ладу, послідовної художньої організації простору і, нарешті, досконалості” [2]  .

*  Уявлення місця – уявлення також почуттів, думок, способу мислення і світобачення

Уявлення стосується не тільки конкретних місць і подій, описаних в Святому Письмі, але також внутрішнього стану персонажів: їхніх думок, почуттів, способу мислення  і світобачення. Отже, уявлення – це фантазування, творчість, представлення стану речей на свій образ і подобу або ідеалізація чи вигадування того, чого ніколи не було.

Все, чого душа запрагне,

Я створю в одну хвилину,

В таємні світи надхмарні

Я на крилах думки лину.

Леся Українка

*  Уявлення – засіб спілкування з Богом чи вигадка, ілюзія?

І тому щодо такої техніки молитви можуть виникнути застереження: я роздумую не над духовною реальністю, не над тим, що існує об’єктивно, що насправді відбулося і має для мене об’єктивну вартість незалежно від мене і від моїх знань про ці події. Я створюю в своєму умі віртуальний світ – те, чого не було, створюю ілюзію. Отже, це не молитва  , а художня вигадка, байка, непотрібне марнування часу, яке мене тільки відволікає від Бога, від навколишньої дійсності з її проблемами. Як відрізнити об’єктивне від суб’єктивного, раціональне від ірраціонального? У гіршому випадку – це диявольська спокуса.

Нехай це витвір самоти,

Нехай це вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

Як морю сняться урагани.

Ліна Костенко

*  Уявлення, фантазування – об’єктивне чи суб’єктивне?

Звернімося до психології і філософії.

„Об’єктивне – це те, що не залежить від суб’єкта і притаманне самому об’єкту. У філософському розумінні мова може йти про онтологічний аспект використання цього терміна, що означає існування такої реальності, яка не залежить від людини й існує поза нею. У гносеологічному аспекті об’єктивне може розглядатися як система знань, що набуває певної незалежності від людини.

Виділення у визначенні як головного моменту „незалежності” об’єктивного від суб’єктивного підкреслює лише один момент їхнього діалектичного зв’язку. Поняття об’єкта не тотожне поняттю об’єктивної реальності чи матерії взагалі. Лише ті існуючі незалежно від людини речі стають об’єктами, які починають практично й теоретично освоюватися суб’єктом.

Між емпіричним об’єктом і його ідеальним образом існує відмінність. Суб’єкт не може вичерпати всю глибину реальності, яку несе в собі об’єкт, а лише „висвітлює” окремі його сторони, які мають для нього теоретичне або предметно-практичне значення. Такого роду ідеалізації визначаються поняттям „предмет” – об’єкт введений у розгляд суб’єктом з метою споглядання , теоретичного чи практичного перетворення” [3]  .

З цього тексту можемо зробити висновки, що об’єктивність – це термін, який пасує більше до абстрактних понять, ніж до конкретних.

Людині, яка ніколи не задумується над тим, як вона пізнає матеріальні і духовні речі, здається, що довколишню дійсність вона сприймає безпосередньо – такою, якою та дійсність є насправді. Звернімося до іншого тексту:

„Слід мати на увазі , що, згідно із психофізичною теорією, яку розробили Фехнер і Гельмгольц , образи і об’єкти – два ряди явищ, які під оглядом своїх конкретних просторових рис не мають між собою нічого спільного. У цій психофізичній системі образи – це тільки символи або ієрогліфи об’єктів, і між ними існує лише ізоморфний зв’язок: зміна у ряді об’єктів веде за собою зміну в ряді образів” [4]  .

Я завжди писав свої книги

всім тілом і життям:

мені невідомо – що таке

чисто духовні проблеми.

Фрідріх Ніцше

Альберт Ейнштейн говорив:

„Уявлення є важливішим, ніж знання. У той час як знання обмежені, уявлення здатне охопити весь світ, стимулюючи прогрес та еволюцію” [5]  .

Французький естетик Жубер , характеризуючи Арістотеля, творця логіки і раціоналістичного мислення , пише:

„Він помилявся у своєму прагненні зробити в своїх книгах усе науковим, тобто таким, що підлягає науковим доказам, аргументуванню; він не врахував, що існують істини, доступні самій лише уяві, та що, може, саме ці істини – найчудовіші” [6]  .

Для знаменитого філософа  Бердяєва навчання було не засвоєнням чужих думок, а створенням своїх власних, користуванням своєю уявою  у повній мірі:

„Я читаю швидко й легко. З надзвичайною легкістю орієнтуюсь у світі думок даної книжки, відразу знаю – в чому її суть. Але я читаю активно, а не пасивно, я безперервно творчо реагую на книжку і добре пам’ятаю не стільки її зміст, скільки думки, які народились у моїй голові в процесі читання” [7]  .

Поезіє, покаро із покар,

моєї волі вікова в’язнице!

Всю мертву воду випий із криниці

жаги ж життя не вистудиш. Той жар

троюдить нас, запраглу палить душу.

Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.

Василь Стус

Люди творчості – письменники, поети, художники тощо – вміли повністю увійти у світ своїх ідей і своєї фантазії. І саме завдяки цьому ми маємо шедеври мистецтва, маємо світову культуру:

„Ге­те гір­ко пла­че, уя­в­ля­ю­чи сце­ну по­ба­чен­ня в „Іфі­ге­нії”, а про „Вер­тер” го­во­рить, що пи­сав йо­го, не­на­че лу­на­тик, у яко­мусь за­па­мо­ро­чен­ні й вну­т­ріш­ній га­ряч­ці, не від­різ­ня­ю­чи по­е­ти­ч­но­го від ре­аль­но­го, і бо­яв­ся чи­та­ти свій ро­ман, щоб зно­ву не впа­сти в „па­то­ло­гі­ч­ний” стан, у яко­му він пи­сав. Баль­зак пла­че від хви­лю­ван­ня, пра­цю­ю­чи над „Лі­лі­єю до­ли­ни”, а ство­рю­ю­чи „Бать­ка Го­ріо”, він охо­п­ле­ний спо­ми­на­ми і по­чут­тям жа­ху, які му­чать йо­го де­сять днів під­ряд. Фло­бер, опи­су­ю­чи нер­во­вий при­ступ Ем­ми Бо­ва­рі, так йо­го пе­ре­жи­ває, що зму­ше­ний від­чи­ни­ти ві­к­но, щоб за­спо­ко­ї­тись: го­ло­ва у ньо­го ні­би в ту­ма­ні, він трем­тить від збу­джен­ня. А ко­ли він опи­сує сце­ну от­ру­єн­ня сво­єї ге­ро­ї­ні, то в ро­ті від­чу­ває смак от­ру­ти і йо­му стає по­га­но” [8]  .

Отже, творіння людської уяви, фантазії, злети людського духу – це об’єктивність чи суб’єктивність?

*  Символіка фільмів „Матриця” та „Інші”

Зга­дай­мо фільм „Ма­т­ри­ця”. Ге­рої цьо­го філь­му жи­вуть у двох сві­тах – ре­аль­но­му й вір­ту­аль­но­му. Який світ є для них важ­ли­ві­шим? Біль­шість лю­дей жи­вуть у вір­ту­аль­но­му сві­ті, який для них є ре­аль­ні­стю, то­му що ін­шо­го не зна­ють і на­віть не здо­га­ду­ю­ть­ся про йо­го іс­ну­ван­ня. Во­ни ус­ві­до­м­лю­ють ли­ше ма­ле­нь­кий фраг­мент дійс­но­сті. Ли­ше не­ве­ли­ка кіль­кість про­бу­дже­них жи­ве у двох сві­тах од­но­ча­с­но й ус­ві­до­м­лює це. У них ду­а­лі­сти­ч­не спри­йнят­тя дійс­но­сті: ре­аль­ний світ – до­б­ро, вір­ту­аль­ний – зло. Во­ни во­ю­ють зі злом, во­ю­ють з вір­ту­аль­ним сві­том. Але вір­ту­аль­ний світ „Ма­т­ри­ці” – це ви­твір лю­ди­ни, яка, ство­рив­ши зло, бу­ла ним май­же пов­ні­стю опа­но­ва­на, і те­пер на­ма­га­є­ть­ся від ньо­го звіль­ни­ти­ся. У цьо­му філь­мі ми мо­же­мо ду­же ви­раз­но про­слі­ди­ти ду­хов­ний роз­ви­ток  го­лов­но­го ге­роя. Але йо­го роз­ви­ток від­бу­ва­є­ть­ся не в ре­аль­но­му сві­ті, а у вір­ту­аль­но­му: у бо­роть­бі зі злом.

У цьому фільмі міститься глибока, а можливо, й бездонна і невичерпна скарбниця символів  , які спонукають нас до глибоких роздумів над сутністю людини тощо. Віртуальний світ є віддзеркаленням не сповнених прагнень  та ідей, які людина не може реалізувати в реальному світі. Віртуальний світ – це ідея людського щастя, раю. Але цей рай створений людиною на свій образ і подобу, створений людиною, яка втратила духовний зір, втратила бачення духовного виміру всесвіту і втратила розуміння своєї сутності. Втратила себе саму і створила себе саму і свій власний світ. І будь-яке людське творіння без усвідомлення Духа стає злом, пеклом. Людина може повернутися до своєї духовної сутності і до Бога, лише усвідомивши це, знищивши своє творіння, отже, знищивши й саму себе. Втративши себе й свій світ, ми можемо себе віднайти – коли втратимо себе повторно, але вже свідомо й добровільно. А це не може відбутись без глибоких внутрішніх криз , терпіння  та боротьби. Ця боротьба відбувається у віртуальному світі, отже, у світі нашої уяви й фантазії, які можуть нас вести до Бога, але можуть також і віддаляти від Нього.

Фільм „Інші – The Others” також має глибоку символіку. Герої фільму померли, і тепер вони чисті безтілесні духи. Але вони цього не усвідомлюють. Їм здається, що вони мають тіла і живуть звичайним тілесним життям. Живих людей вони сприймають як безтілесних духів. Процес усвідомлення свого реального стану духу й тіла – це нелегкий шлях. Фільм закінчується тим, що вони, на кінець, усвідомили правду свого життя. Але таке закінчення і усвідомлення такої правди – це закінчення Юди, це повна духовна смерть. Усвідомлення – ким я є насправді, це перший етап пізнання  та усвідомлення правди свого життя. Усвідомлення правди свого життя не повинно на цьому закінчуватись, а продовжуватись далі.

Ів. 8, 32 : „І пізнаєте правду, а правда вас вільними зробить”  .

„Істину пізнають, лише зростаючи разом з нею, стаючи її суттю. Той шлях безмірний. А щоб іти по ньому, потрібні безстрашні серця , невмирущий вогонь шукання” [9]  .

Правда про те, ким я є, мене не зробить вільним, а лише поневолить, як поневолила Юду, або буде спонукою шукати іншу правду – правду про те, ким є Бог. Петро пізнав цю правду, і вона його звільнила.

Отже, шлях духовного розвитку – це шлях падіння і підняття, сходження до пекла і піднесення до раю, смерть і воскресіння. І шлях „Духовних Вправ” св. Ігнатія  – саме такий шлях.

І тут слід усвідомити дуже важливу річ: сходження до пекла повинно бути свідомим і добровільним, а піднесення до раю – прийняттям Божого дару, який завжди буде незаслуженим даром, а не нагородою за богомільне життя.

Пригляньмося ще раз фільмові „Матриця” і символіці, яка в ньому міститься. На мою думку, якщо в якомусь символі зуміємо віднайти протилежні, а навіть суперечні значення, які себе взаємовиключають, то це означає, що ми зуміли глибоко увійти в цей символ .

Людина мандрує до „обіцяної землі” через пустелю. У цій пустелі створює оазу – Матрицю. Ми входимо в оазу, щоб відпочити і набратися сил для подальшої мандрівки. Але вийти з оази важче, ніж увійти в неї. Хочемо залишитися там якнайдовше, а дуже часто виникає бажання не йти через пустелю, а всі свої зусилля прикласти до того, щоб розширити оазу, перетворити пустелю у квітучий сад і жити в ньому. Ми спроможні це зробити.

Мт. 4, 3 : „Коли Ти Син Божий, скажи, щоб каміння це стало хлібами!”

Ця спокуса переслідує нас постійно.

Але оаза ніколи не стане „обіцяною землею”, а лише менше чи більше вдалим ерзацом, який тільки зовні буде нагадувати „обіцяну землю”. Але, втративши досвід  пустелі, ми втрачаємо гостроту зору і стаємо неспроможні відрізнити реальність від вигадки, Боже творіння від людського. Квітучим садом ми повністю відгороджуємо себе від Бога, від джерела свого існування. Які наслідки? Квітучий сад стає нашою в’язницею і пеклом.

Але що таке оаза-Матриця? Це витвір людського духу, це його високі злети, це здобутки людської культури, в основі яких стоять уява  та фантазія . Чи це означає, що уява і фантазія – зло, прокляття людини, яким вона відгороджується від Бога?

Проблема не в тому, що людина створює квітучий сад, а в тому, що вона забуває про своє покликання, про своє призначення жити в „обіцяній землі”, забуває про те, що квітучий сад (усі здобутки людського духу) призначений для того, щоб полегшити мандрівку через пустелю, а не створити свою „обіцяну землю”.

Злий дух збуджує уяву, добрий дух збуджує розум . Як бачимо, св. Ігнатій  не ідеалізує уяву як абсолютне добро, і навіть застерігає перед безмежною довірою до своєї уяви.

Кожна медаль має дві сторони. Також усе те, чим наділена людина, може слугувати як її спасінню, так і погибелі. Тому якщо хтось не вміє користуватись своєю уявою і фантазією, то проблема у ньому самому, а не в уяві чи фантазії.

„З одного боку, ми таки потребуємо образів, щоб уявити собі Бога та могти з Ним зустрітися. Але, з іншого боку, ми зобов’язані ці образи завжди долати, прямуючи до Бога справжнього” [10]  .

*  Уява і фантазія в рабіністичній традиції

Рабіністична традиція надає уяві і фантазії велику роль. Поданий нижче текст є прикладом цього.

„Біблія, а особливо П ’ ятикнижжя, має таку властивість: якщо описує якусь подію і згадує якусь особу, то цю подію і особу перед очима читача ставить як образ – без додаткових пояснень, без зроблених на цю тему зауважень і без розгляду мотивів. Дуже скупо пояснюються символи, з якими не поєднують якусь окреслену символіку. Порівняння, якими користуються пророки, – виняток із загального правила.

Таким чином все залишається завжди свіжим і постійно новим для сприймання, яке залежить від духовної ревності читача і дослідника. Ми завжди можемо вникати в текст від початку; можемо своїм поглядом досягати як його глибини, так і найближчого плану; можемо занурюватись у все, що в ньому міститься; можемо в то вчуватися і цілком самостійно переживати його. Символи приховані. Віднайдення символіки належить до нас. І тому залишається багато місця для уяви, а розумові дається право мислити. Таким чином Біблія дається не стільки читати, скільки споглядати” [11]  .

У V ст. до Христа єврейський народ повертається з перської неволі, повертається до знищеної батьківщини, до руїн Єрусалиму, до руїн святині єдиного правдивого Бога. Після відбудови мурів Єрусалиму народ зійшовся слухати Боже слово.

Неєм. 8, 1б-2а, 3-4а, 5-6, 7б-9, 12 б: „1. ...увесь народ, як один чоловік, зібрався на майдані, що перед Водяними ворітьми, і сказали Езрі книжникові принести книгу закону Мойсея, що його дав Господь Ізраїлеві. 2. І приніс Езра священик закон до громади чоловіків, жінок і всіх, що могли розуміти... 3. І читав його на майдані, що перед Водяними ворітьми, від світанку до полудня, перед чоловіками, жінками й тими, що могли розуміти; прихиливсь увесь народ вухами до книги закону. 4. Книжник же Езра стояв на дерев’яному помості, зробленому для того... 5. Відкрив Езра книгу перед очима всього народу, бо він був вище від усього народу; а як він відкрив її, ввесь народ підвівся. 6. І хвалу воздав Езра Господеві, великому Богові, а ввесь народ відповів: „Амінь, амінь”, знявши руки вгору, й вклонився, впавши перед Господом обличчям до землі. 7. ...левіти тлумачили народові закон, тим часом як народ стояв на своєму місці. 8. Вони читали книгу закону Божого виразно та викладали значення, щоб читане було зрозумілим. 9. Тоді начальник Неємія, священик та Езра й левіти, що вчили народ, сказали до свого народу: „Цей день - святий Господеві, Богові нашому; не сумуйте й не плачте!” - бо ввесь народ плакав, слухаючи слова закону. 12. ...бо зрозуміли слова, які їм вияснено”  .

Я так люблю, я так люблю її

та не кричу про це, а плачу,

любов Тарасову гарячу

у сльози убираючи свої.

І радий буду, як бодай одна

сльоза пропалить їй кайдани,

і кров, що б’є з моєї рани,

з своєю віковою поєдна.

Леонід Горлач

Сльози – це свідчення того, що народ слухав не пасивно, а зумів яскраво уявити те, що чув, і вчутися в це, переживати почуте, включити в уяву всі свої почуття  і співпереживати минулі події зі своїми предками, стати сопричасниками минулого.

„Сльози під час молитви – це чудова баня для душі ; але після молитви пам’ятай – про що ти плакав «св. Ніл Синайський »” [12]  .

„Святі плакати від любові до Бога. Завжди споглядаючи Улюбленого й переповнюючись радістю від цього, вони турбувалися про долю подібних їм рабів і плакали над тими, які згрішили, виправляючи їх слізьми. Але подібно до тих, котрі стоять на березі та співчувають потопаючим у морі, вони, турбуючись про спасіння ближніх, не забувають про власну безпеку. Оплакуючи гріхи ближніх, вони начебто тим знищують свою радість, а насправді суттєво її збільшують, оскільки, оплакуючи брата, удостоюються радості від Бога. Тому блаженні засмучені, бо вони потішені будуть та блаженні, що тепер плачете, бо будете сміятись (Лк. 6, 21 ; Мт. 5, 4 ) . Сміхом же апостол називає не шум, що виходить з уст, коли кров скипає, а веселість, чисту та не змішану з жодною печаллю. Тому він дозволяє плакати разом з тими, які плачуть, бо ці сльози бувають неначе тією зерниною, з якої проросте майбутня радість” [13]  .

*  Уява і фантазія в грецькій традиції

У VІ ст. до Христа правитель Афін Пісістрат  наказав записати усні поеми Гомера „Іліаду” і „Одіссею” та запровадив звичай читати їх усьому народові під час свят богині Афіни. Потім ці поеми вивчалися в школах і стали улюбленими творами грецької молоді. У такий спосіб Гомер глибоко ввійшов у грецьку та європейську, а згодом і у світову культуру.

Ро­сій­сь­кий по­ет Гнє­дич  , пра­цю­ю­чи над пе­ре­кла­дом „Ілі­а­ди” на ро­сій­сь­ку мо­ву,  „ тон­ко під­мі­тив ці­ка­ву особ­ли­вість го­ме­рів­сь­ко­го сти­лю:  „Го­мер не опи­сує пред­мет, а ні­би ста­вить йо­го пе­ред очи­ма: ви йо­го ба­чи­те. Про­с­то­та і си­ла роз­по­ві­ді – це ча­рів­ні за­со­би”. І дійс­но, в Го­ме­ра все те, що він опо­ві­дає, ви­сту­пає яс­к­ра­во, ви­раз­но і ре­а­лі­сти­ч­но” [14] .  В пе­ред­мо­ві А. Бі­ле­ць­ко­го  до ук­ра­їн­сь­ко­го пе­ре­кла­ду „Ілі­а­ди” чи­та­є­мо: „Май­стер­ність ав­то­ра по­ля­гає на­сам­пе­ред у то­му, щоб зму­си­ти слу­ха­ча або чи­та­ча по­ві­ри­ти в ре­аль­ність по­дій, про які йде­ть­ся в тво­рі” [15].

Отже, завдяки таланту Гомера  читач сприймає прочитане не пасивно – як теоретичну інформацію, а разом з героями поем бере в прочитаному активну участь – переживає разом з ними їхні радощі і журбу.

У кожного люду, у кожній країні

Живе такий спогад, що в його в давнині

Були золотії віки.

..........................................................

Так... в кожній країні є спогади раю!

Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю!

Леся Українка

*  Споглядання і співпереживання – спосіб формування духу нації

Талант біблійних авторів формував душу єврейського народу. Завдяки спогляданню  і співпереживанню з біблійними героями юдеї віднаходили в історії свого народу свою національну і релігійну тотожність , внутрішньо повністю з’єднувалися з усім минулим  свого народу. Завдяки Біблії дух минулих поколінь глибоко входить в мозок і серце єврея, так що на протязі століть жоден тиран і жодна ідеологія – політична, культурна, релігійна тощо не змогли знищити єврейську національну і релігійну самобутність.

„У ге­б­рай­сь­кій мо­ві не­має діє­слів­ної фор­ми на ви­зна­чен­ня те­пе­ріш­ньо­го ча­су. Най­ча­с­ті­ше те­пе­ріш­ній час ми ви­сло­в­лю­є­мо за до­по­мо­гою діє­при­кмет­ни­ків (чи діє­при­слів­ни­ків). Ге­б­рай­сь­ке діє­сло­во має тіль­ки два так зва­ні ча­си – ми­ну­лий і май­бут­ній, то­ч­ні­ше ка­жу­чи, час до­ко­на­ний і не­до­ко­на­ний, бо во­ни ви­ра­жа­ють не час, а три­ван­ня або до­вер­шен­ня дії. То­му смі­ли­во мо­ж­на ска­за­ти, що ге­б­рай­сь­ке діє­сло­во є без­ча­со­вим. Сві­то­гляд ге­б­рай­ців – те­о­цен­т­ри­ч­ний. Яг­ве не був і не бу­де, Яг­ве є. Є, Який є. Ос­кіль­ки все ду­хов­не жит­тя із­ра­їль­тя­ни­на зво­ди­ло­ся до жит­тя для Бо­га як Твор­ця, а вод­но­час Ру­чи­те­ля Обіт­ни­ці, да­ної в ми­ну­ло­му, але яка не­на­стан­но здій­с­ню­є­ть­ся, – Обіт­ни­ця не бу­ла да­на, Обіт­ни­ця є да­на, – Із­ра­їль всю свою іс­то­рію, все своє ми­ну­ле пе­ре­жи­вав як жи­ву те­пе­ріш­ність, на­оч­ним свід­ком якої він був. Але не тіль­ки ми­ну­ле. Так зва­не per­fec­tum propheti­cum  вка­зує, що із­ра­їль­тя­ни й май­бут­ні по­дії мог­ли пе­ре­жи­ва­ти у те­пе­ріш­но­сті, не втра­ча­ю­чи при цьо­му яс­ної сві­до­мо­сті, що йде­ть­ся про май­бут­нє. В той спо­сіб ми­ну­ле і май­бут­нє во­ни пе­ре­жи­ва­ли як те­пе­ріш­нє, яке іден­ти­фі­ку­ва­ли з при­сут­ні­стю, які­стю ві­ч­но­го Бо­га. На­род Із­ра­ї­лю пи­сав і го­во­рив «був», але це «був» пе­ре­жи­вав у сво­їй сві­до­мо­сті як «є»” [16]  .

„Від самого початку єврейська традиція відзначалася безкомпромісною ворожістю до релігійних традицій більш цивілізованих народів, що оточували євреїв. У той час, коли решта стародавнього світу інтегрувалася в єдине велике суспільство за посередництвом геленістичної культури та римської правничої системи, один маленький народ уперто відмовлявся бути асимільованим. Чим сильнішим був зовнішній тиск світового суспільства, тим сильнішим ставало самоусвідомлення єврейського народу, почуття незвичайного призначення, що відчужувало євреїв від решти світу. На протязі тисячі років вони зберігали свою віру під натиском постійних нападів народів Близького Сходу. Ассірійці та вавілоняни, перси та македоняни приходили й відходили, а надія Ізраїлю тривала далі, і вибраний народ зберігав вірність Божому праву, що становило фундамент його національного життя” [17]  .

Щось подібне, але лише у культурному відношенні, можемо сказати і про греків. Поеми Гомера  створили грецьку поезію, театр, філософію і т.д. Але оскільки у релігійному плані вони були дуже слабкими, то християнство поглинуло їх, знищивши їх будь-яку релігійну вартість, залишивши лише літературні цінності. На відміну від єврейської грецька релігія була відчинена для змін, синкретизму та еклектизму. Сприймаючи релігійні та культові традиції інших народів, греки створили потужну культуру – геленізм, яким завойовували інші народи.

В наші часи діти і молодь дуже захоплюються „Гаррі Потером” і „Володарем Персня” саме завдяки їх споглядальній притягуючій силі – діти переживають зі своїми улюбленими героями їхні надії і сподівання, радіють і страждають разом з ними.

*  Наші талановиті поети: Т. Шевченко , Л. Костенко ... – наші Мойсеї і Гомери

...Люблю тебе таку, яка ти є:

Із волошками, з чебрецем у полі.

Ділю з тобою все життя своє

І прикрощі, і радощі, і болі.

І де б не був я, у якім краю,

Твоїм повсюди називаюсь сином.

Схиляю сиву голову свою

Перед Тобою в шані, Україно.

Кость Овчаренко

Для українців Мойсеєм і Гомером були усні перекази і легенди народної творчості.

Ось що пише Павло Мовчан  про автора „Слова о полку Ігоревім”:

„По­дих ав­то­ра „Сло­ва” ні­би спіль­но­ви­мір­ний із сві­то­твор­чи­ми рит­ма­ми. Усе, що бу­ло, що є дов­ко­ла, що від­бу­ва­є­ть­ся, уя­в­ля­є­ть­ся, спри­йма­є­ть­ся,  –  сут­ність ав­то­ра, не об­ме­же­но­го у по­гля­дах; він, ав­тор, не бай­ду­жий спо­с­те­рі­гач: до ви­то­ку всьо­го, всіх ре­чей до­торк­нув­ся він, про­зи­ра­ю­чи ос­но­ву, і то­му ві­ч­но су­щий він у три­ван­ні, а не в ми­ну­що­сті ча­су, він  – по­над вла­дою ми­ну­щої ре­аль­но­сті, оче­ви­дець мо­гут­ньої оке­а­ні­ч­ної сти­хії. Ав­тор  „ Сло­ва ” во­ло­діє єм­ні­стю ча­су, че­рез те і ано­нім­ний він, че­рез те і від­сут­ній від­чай у йо­го мо­ві... Що це – по­е­зія чи за­клят­тя? Су­во­ра біб­лей­сь­ка по­ту­ж­ність при­сут­ня в йо­го мо­ві. Що роз­мір, що ри­ми? Бря­з­каль­ця! На­ві­що во­ни? Чи ви­три­ма­ють ці рит­мі­ч­ні кор­до­ни без­меж­ність дав­ньо­ру­сь­ких про­с­то­рів, ши­ро­чінь сте­пу, ви­со­кість не­ба, по­ту­гу ві­т­ру, дзвін ме­чів ха­ра­лу­ж­них та ір­жан­ня ко­ней, при­скан­ня стріл і плач Яро­с­лав­ни, го­лос зо­зу­лі, ше­рех­тін­ня трав, клич Ди­ва? Це бу­до­ва з на­ту­раль­но­го ка­ме­ню, а не з плін­фи. Скле­пін­ня ви­со­кі, і го­лос уро­чий: ка­зан­ня йо­го на ці­лу про­тя­ж­ність май­бут­ніх ча­сів, обу­мо­в­ле­ні уже від­бу­я­лою ми­нув­ши­ною... Ро­кіт струн чу­ти, чу­ти сту­кіт ко­пит, сто­гін зе­м­лі, хлю­пан­ня хвиль, ре­ви­ще ху­до­би. Це пі­с­ня па­т­рі­ар­ха зе­м­лі на­шої. Ін­ко­ли рвуть­ся стру­ни, чу­ти ба­ра­ба­нен­ня пу­чок по де­ку гу­с­лів. Ре­чи­та­тив пе­ре­би­ва­є­ть­ся спі­вом, спів пе­ре­хо­дить на де­к­ла­ма­цію, го­лос то злі­тає, то сти­шу­є­ть­ся до ше­по­ту, то ор­ли­но кле­ко­че. Ні­би до­віль­но ви­кла­да­ю­чи по­дії, емо­цій­но пе­ре­ме­жо­ву­ю­чи плач з хро­ні­кою, хро­ні­ку із за­клят­тям, він впев­не­но ство­рює ту ці­лі­с­ність, яка під­влад­на ли­ше са­мій при­ро­ді. Так, це го­лос при­ро­ди, ро­ду, го­лос зе­м­лі, го­лос пам’яті, го­лос кро­ві. Об­раз і епі­тет ще сто­ять вель­ми бли­зь­ко, між ни­ми не іс­нує від­ста­ні: епі­тет – ви­зна­чаль­ний об­раз, як фор­ма ми­с­лен­ня , але вже на­шо­го. При­клад:  „ си­зий орел ” ,  „ сі­рий вовк ” ,  „ де­сять со­ко­лів на ста­до ле­бі­док ” ... Ли­ше цей один об­раз змі­щує пер­спе­к­ти­ву, ми ба­чи­мо зав­дя­ки йо­му інак­ше, спри­йма­є­мо по-ін­шо­му увесь по­дов­ко­лиш­ній світ і са­му лю­ди­ну. А один епі­тет за­барв­лює нам те чи те яви­ще на ці­ле жит­тя:  „ кри­ва­ві зо­рі сві­тять ” ,  „ трі­по­чуть си­ні бли­с­ка­ви­ці... ” [18]  .

Згадаймо епілог „Гайдамаків” Тараса Шевченка :

Давно те минуло, як мала дитина,

Сирота в ряднині, я колись блукав

Без свити, без хліба по тій Україні,

Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.

Давно те минуло, як тими шляхами,

Де йшли гайдамаки, – малими ногами

Ходив я, та плакав, та людей шукав,

Щоб добру навчили. Я тепер згадав,

Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.

Молодеє лихо! Якби ти вернулось,

Проміняв би долю, що маю тепер.

Згадаю те лихо, степи ті безкраї,

І батька, і діда старого згадаю...

Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.

Бувало, в неділю, закривши мінею,

По чарці з сусідом випивши тієї,

Батько діда просить, щоб той розказав

Про Коліївщину, як колись бувало,

Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.

Столітнії очі, як зорі, сіяли,

А слово за словом сміялось, лилось:

Як ляхи конали, як Сміла горіла,

Сусіди од страху , од жалю німіли.

І мені, малому, не раз довелось

За титаря плакать. І ніхто не бачив,

Що мала дитина у куточку плаче.

Спасибі, дідусю, що ти заховав

В голові столітній ту славу козачу:

Я її онукам тепер розказав.

Малий Тарас очима і серцем  свого діда споглядав і переживав усю історію свого народу. Україна ввійшла в його душу і міцно закарбувалася в серці, мозку, крові і генах, ототожнилася з ним. Тарас і Україна стали єдністю: Тарас став мікрокосмосом (за філософією Сковороди ), який увібрав у себе макрокосмос – Україну. І згодом мікрокосмос вибухнув віршами, які стали втіленням українського духу. Україна воскресла в поезії Кобзаря і хоче ввійти до кожного українського серця, пробудити його і навчити: „Чия правда, чия кривда, і чиї ми діти!”

„Народ вічно зберігає в лоні своєму пісню й казку, як запоруку невмирущості” [19]

Ми можемо втратити державність, можемо бути розпорошені по цілому світі, у вогні лихоліть можуть згоріти всі наші культурні надбання, але допоки наші матері будуть читати дітям вірші наших поетів – ми будемо існувати як нація.

Сьогодні нашим Мойсеєм і Гомером є Ліна Костенко  :

Поезія – це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

І то не є дзвінкий асортимент 

Метафор, слів, – на користь чи в догоду.

А що, не знаю. Я лиш інструмент,

В якому плачуть сни мого народу.

І щось в мені таке велить

Збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось в мені таке болить,

Що це і є, напевно, Україна.

У поезії наших талановитих поетів ми можемо віднаходити себе самих, свою, багатьма з нас загублену, душу, маємо можливість „в душі свого народу прихилити голову свою”  (Ліна Костенко ).

В ігнатіанській духовності уявлення  місця повинно відбуватись так, як це робив Тарас, слухаючи свого діда – уявлення і споглядання всіма фібрами своєї душі, всіма своїми почуттями.

Дід Тараса мав гомерівський талант розповідати минуле  . Такі здібності повинен розвивати в собі реколекціоніст  – щоб увести реколектанта в тему медитації та в духовний світ.

„Уміти бачити предмет, знаходити для нього найточніше, а не найгучніше слово, найдохідливіший образ, найдоречнішу оцінку – це значить уміти передати іншим свої враження так, що вони цей предмет начебто побачать вашими очима” [20]  .

І саме це є завданням духовного керівника під час реколекцій. У цьому відношенні поезія має подібне завдання. Павло Мовчан пише:

„Поезія прагне вернути слову втрачену ним первозданність, об’ємність, глибину, образність. Для того, щоб ми, зустрівши у поетичному тексті слово „ліс”, знаходили в своїй уяві той образ, який виникав у нашій дитячій свідомості. Щоб ми бачили не знаки, а конкретності, не ланцюг слів, а розгорнуту у образах думку” [21]  .

Люди, які люблять поезію, і ті, які мають романтичну натуру, до ігнатіанських реколекцій приговані краще. Холодним раціоналістам реколекції  такого типу робити дуже важко.

І про це буде мова і в інших розділах цієї книги.

*  Бог промовляє до людини через уяву

„В моїй уяві постав будинок. Я маю чудову уяву і вірю, що Бог користується нею, щоб розмовляти зі мною. Мені здавалось, що я перебуваю в цьому будинку, і ось приходить якась людина. Я відчиняю двері та запрошую гостя зайти. Я дозволила йому побачити всі кімнати. Їх було дуже багато й вони були дуже красиві. Раптом гість став перед дверима, на яких було написано великими темними буквами „Приватна власність – не входити”. Він обернувся до мене і лише тепер я впізнала в ньому Ісуса. Він запитав: „Бріг, чому я не можу зайти до цієї кімнати?”

Я відповіла: „Ісусе, подивися на все, що я Тобі віддала. Хочу залишити щось для себе”. Він відповів: „Якщо не відчиниш цих дверей, то ніколи не пізнаєш – що означає бути насправді вільною”.

Я думала про це видіння і питала себе: „Що може бути в цій кімнаті?” А Господь сказав: „Я тобі покажу”.

За тими дверима була моя репутація, все те, що думали про мене інші. Я не хотіла, щоб Ісус туди ввійшов, бо хотіла зберегти своє добре ім’я . Хотіла йти за Ісусом, але не мала наміру видаватися дурною в очах людей. Отож, я не хотіла нести свій хрест.

Ісус сказав: „Я думав, що ти віддала мені своє життя”.

Я згадала слова обітів, які складала. Обіцяла віддати Господу своє життя і робити все, чого Він від мене запрагне, залишаючись в Ордені св. Клари ...

Я зрозуміла, що, віддаючи Ісусові своє життя, поставила також свої умови. Зрозуміла, що в чернечому житті я ніколи не пізнала повноти радості, спокою, сили та відваги, якими Господь хоче мене обдарувати, якщо не віддам Йому всіх сфер свого життя і не погоджуся бути „дурною” для Нього” [22]  .