2) Праця розуму або осмислювання свого життя в світлі Божого Слова

Пошли, Господь, Свою отраду

Тому, кто жизненной тропой,

Как бедный нищий мимо саду,

Бредет по знойной мостовой.

Тютчев

Останній крок розуму – це визнати,

що є безліч речей, які людина

нездатна збагнути.

Блез Паскаль

Значення розуму в житті людини дуже важко переоцінити. Людина розуміла це дуже давно.

„ПРОМЕТЕЙ:

Ось про недолю смертних ви послухайте:

То я ж їм, дітям нетямущим, розум дав,

Я наділив їх мудрою розважністю.

Не для докору людям це розказую, –

Лише щоб силу показать дарів моїх.

Вони раніше й дивлячись не бачили

І слухавши не чули, в соннім маренні

Ціле життя без просвітку блукаючи” [1]  .

„З упевненістю можу сказати, що кожна хоч трохи інтелігентна людина на сьогодні знає, АЛЕ НЕ РОЗУМІЄ, практично все, чого потребує для повноцінного життя, щедро здобреного радістю, гармонією і щастям. Тільки шлях до розуміння набагато складніший від шляху навіть накопичування знання. І ним ідуть далеко не всі, надаючи перевагу цілком безглуздому збиранню літер у просторі, зайнятому сірою речовиною” [2]  .

Дитина підростає, вчиться логічно і абстрактно мислити. Її розум  міцніє, починає працювати. Шкільне навчання переходить на наступний етап – не тільки щось запам’ятати і переказати, а зрозуміти.

Те саме повинно відбуватися і з молитвою: дитині вже недостатньо бездумно повторювати стандартні молитви, розум  також хоче включитись у молитву, тільки не знає як, і в простих словах молитви не може знайти для себе нічого цікавого. І, не змігши приєднатися до пам’яті, втікає в щось, що його цікавить. Починаються розпорошення на молитві, розчарування молитвою, релігією, церквою. І діти молодших класів, які активно ходили до церкви, молилися, сповідалися, вивчали катехизм, Біблійну історію, цікавилися релігією, ставили багато питань, переходячи в старші класи, раптово стають малими безбожниками і атеїстами.

Усі жаліються на свою пам’ять , але ніхто не жаліється на свій розум .

Ларошфуко

Священики і катехитки дивуються – чому роки праці і виховання дали такий  мізерний врожай? А сталось це тому, що релігійне виховання не заторкнуло молитви. Праця розуму була включена у вивчення релігійних дисциплін, а молитви розумом або умової молитви ніхто не вчив.

У житті людини є перехідні чи кризові періоди, коли плавна крива розвитку робить скачок. Такі перехідні періоди є також і в розвитку молитви. І, щоб людина не втратила віру, тим перехідним періодам слід приділяти багато уваги, чого ніхто не робить. Трагедія полягає в тому, що переважна більшість духовних осіб затримуються на першому, початковому етапі молитви: моляться так, як їх вчила бабця; отже, це чудо, що ще якось вірять в Бога.

Що, розуме, скептичний мій химернику?

Не прикидайся, ти сумуєш теж.

Любов відкрити важче, ніж Америку.

По-перше, чи до неї допливеш?

А допливеш – то цілий чи потрощений?

Спустошений, ускладнений чи спрощений?

З якими вантажами, чи з багатими?

З якими міражами й сурогатами?

Ліна Костенко

„Під час роздумів над своїм життям, Боже Слово, в залежності від того, наскільки людина відкриється на його правду, проявить всі помисли серця і їх вплив на свідомі і несвідомі реакції, на спосіб мислення і оцінювання , на рішення й вчинки, з цим пов’язані.

Розкриття перед людиною глибинних помислів її серця – особливо коли в ній давно вже закоренились фальшиві способи реагування, мислення і дій, коли людина піддалася гідній подиву неймовірній схильності до морального лицемірства – може бути дуже болючим процесом, може викликати бунт, внутрішній опір, протест. Якщо людина не помітить в собі цього бунту, не прийме його і не стане в покорі шукати його причину в собі, то легко може впасти в стан пригнічення і депресії.

В психології існує поняття опору, що народжується в людині після того, як відкривається її поведінка і несвідомі раніше принципи. Психолог Хорні пише: „Вражаюче, яку тупість проявляють люди, цілком інтелігентні, потрапляючи в ситуацію, коли вони повинні визначити причинно-наслідковий зв’язок на рівні психіки. Коли ми розкриваємо пацієнтам ці причинно-наслідкові зв’язки, то вони піддають їх сумнівам, починають викручуватись, відповідають плутано. Ця своєрідна тупість має багато пояснень. Але передовсім слід мати на увазі, що виявлення цих причинно-наслідкових зв’язків змушує пацієнта змінитись.

Свідомість того, що подолання опору можливе тільки завдяки прийняттю дару Святого Духа, відкриває людину на дію волі, на діалог з Богом” [3]  .

Знання тільки тоді є знанням, коли воно здобуте зусиллями думки, а не пам’яті.

Лев Толстой

Але ми повинні дивитися на це з духовної точки зору, і знаходити пояснення у гріховній природі людини.

„Ми повинні безустанно народжувати думки зі свого болю і по-материнському надавати їм усе, що в нас є: кров, серце , вогонь, радощі, пристрасть , муку, сумління, долю” [4]  .

Пізнавати своє життя ми можемо не тільки в світлі Біблії, але також в світлі літератури і мистецтва. Ось що говорять на цю тему фахівці: „Пізнавальна роль літератури полягає не лише в тому, що ми дізнаємося про те, чого не могли бачити на власні очі, а насамперед у тому, що література і мистецтво допомагають нам пізнавати самих себе і час, в який ми живемо, і суспільство, в якому живемо.

Всі барви і форми, всі слова і звуки існують у мистецтві заради одного – відтворення душевного світу людини. І цей світ завжди нам цікавий, він нас захоплює, і ми знаходимо в ньому щось близьке, знайоме нам, і нове, інколи через мистецтво ми відкриваємо в собі самих себе” [5]  .

Пізнання , оцінювання , осуджування , критичність – це поняття не однозначні. В залежності від ситуації, контексту, намірів тощо вони можуть набирати як позитивного, так і негативного забарвлення.

„Мислити критично – справа безплідна і шкідлива. Але коли ці думки ти занурюєш у Його милосердя, то Ісус їх приймає, обмиває з бруду і чинить їх корисними. У тому, що ти бачиш свої та чужі вади, несправедливість і кривду, немає нічого поганого – все це існує. Але Я дала тобі дар це бачити для того, щоби ти це клала в долоні мого Сина, занурювала у Його милосерді. Саме це є необхідним для тебе і для світу” [6]  .

Ганс фон Бальтазар  написав: „Споконвічною єрессю гнози є спровадження Бога до пізнаного об’єкта пізнання ... Коли Бог стає об’єктом для мого розуму, то Він вже не є оком, яке мене споглядає і в світлі якого я розпізнаю світло Бога. Я стаю тим, хто дає Йому своє власне світло, хоча дуже сильно намагаюсь розтягнути в нескінченність своє індивідуальне, обмежене пізнання і відійти в сторону як особа” [7]  .

1 Кор. 8, 1-2 : „1  Знання ж надимає, любов же будує! 2 Коли хто думає, ніби щось знає, той нічого не знає ще так, як знати повинно ” .