Було так п’янко, ніжно і дурманно,

Було щасливо й боляче було.

І був мій шлях безрадісно-туманним,

Та знову в серці віджило тепло...

Було так солодко, аж гірко-нудко,

Було безрадісно і холодно було,

А зараз – ніжно-тихо, аж до смутку,

Від цього душу трепетом звело...

Бувало тяжко. Зараз неможливо

Усе забути раптом і згадать...

Уже не клекотять у серці зливи...

Було нещасно. Зараз – благодать.

Бувало смішно, страшно, навіть слізно,

І нерозрадно було – хоч ридай!

І вже занадто пізно. Навіть дивно.

Занадто пізно... Щастя – через край,

Наповнена твоєю теплотою,

Тепер все рівно...

ТИ ТЕПЕР ЗІ МНОЮ

Мар’яна Рудакевич

*  шлях до досконалості – відкриття своєї гріховності

*  страждання – шлях до відкриття Божої любові

*  пізнання своєї гріховності – дар Божої благодаті

*  спосіб пізнання гріховності св. Ігнатія Лойоли

*  первородний гріх – пізнання своєї „величі”

*  порожнеча богозалишеності – дар пізнання Бога

*  біблійний Йов – досвід своєї мализни і Божої любові

*  досвід С. Кіркегора

*  досвід Е. Тардіфа

*  досвід Г. Сковороди

*  досвід пекла – досвід духовної смерті та необхідності спасіння

*  досвід Р. Мартіна

*  пізнання і визнання своєї гріховності

*  Шлях до досконалості – відкриття своєї гріховності

Так явно світ тобі належать став,

що, вражений дарованим багатством

оцього дня, відчув, як святотатство:

блукати лісом, йти межи отав,

топтати ряст, аби спізнати в горі

наближення своїх гріховних правд.

Рушай вперед! І, добротою хорий,

розтань росою димною між трав.

Василь Стус

„Необхідно знати, що сходження до досконалості є невидимим для подвижника: трудиться у поті чола, але ніби без плоду, – благодать робить свою справу в тайні. Людське око з’їдає все добре. Людині ж залишається лише бачити свою недосконалість.

Шлях до досконалості є шляхом до усвідомлення, що я і сліпий, і вбогий, і нагий. З цим шляхом постійно пов’язане сокрушення духа або вболівання та печаль над своєю нечистотою, що виливається перед Богом, або – постійне покаяння. Покаянні почуття є дійсними ознаками істинного подвижництва. Хто ухиляється від них і обминає, той зійшов з дороги. У закладенні початку духовного життя було покаяння; воно має бути у зростанні й дозрівати разом з ним. Дозріваючий зростає в пізнанні своєї зіпсованості та гріховності і заглиблюється у сокрушенні почуття покаяння. Сльози – міра успіху, а постійні сльози – ознака скорого очищення ” [1] .

* Страждання – шлях до відкриття Божої любові

То все не так. Бо ти не ти,

і не живий. А тільки згадка

минулих літ. Через мости

віків блага маленька кладка.

А небо корчиться в тобі

своїм надсадним загасанням,

яке ти тільки звеш стражданням.

Ці роки, збавлені в ганьбі, –

то так судилося...

Василь Стус

Повсякденне життя дуже часто приносить людині багато терпінь. Причиною терпінь, у багатьох випадках, стають найближчі люди – ті які повинні дарувати любов і щастя. Любовні трикутники, зруйноване подружжя – це драми, які ми бачимо кожного дня. Ось свідчення однієї такої драми:

„... Він любив не мене. Він любив у мені жінку, точніше – жіночість: я була для нього відповідним зразком жіночості. Але коли він замітив, що я була „кимсь”, коли він побачив моє „я”, то занепокоївся, не знав, що йому робити з цим „я”, з цією живою особою. З цього дня у його житті перебувало щось важке і обтяжливе. Щось чи хтось, що позбавив його права перебувати наодинці зі своєю власністю. Хтось, хто змушував його рахуватися з власними правами, і, передусім, з правом бути визнаним єдиною і неповторною особою. Для нього цього була занадто. Він поспішив відійти; він відчув загрозу власним володінням. Я стала для нього самозванкою, непроханим захожим; я дозволяла собі бути особою, а він вимагав бути річчю, вигідним і приємним зразком жіночості. Він віддалився. Він почав дивитися в інший бік; і одного дня він знайшов іншу жінку, яка погодилась бути його річчю.

Після жорстоких місяців запаморочення, коли я переходила від ненависті до відчаю, коли мене обсідали всі спокуси, я більше не можу його звинувачувати. Сьогодні я володію душевним спокоєм, або спокій володіє мною.

І цьому я завдячую саме йому. Завдяки моїм стражданням скривдженої дружини я відкрила Божу любов. Тепер я знаю, що Бог любить мене не як зразок людства, і не тому, що Він любить людство, а тому, що я Агнеса. Він не є сонцем, що віддає своє тепло всьому творінню байдуже і безпристрасно. Він дає мені Свою любов, Він віддає мені Себе, тому, що це я. Він не є дамою-благодійницею, яка любить „бідних”, але не заглядає їм у вічі, щоб знати – кому вона допомагає. Вона любить бідних загалом. У Бога по-іншому. Він любить мене тому, що я Агнеса. Він знає моє ім’я споконвіку. Він кличе мене моїм ім’ям . Він з нетерпінням чекає моєї відповіді” [2].

Сімейна трагедія допомогла цій жінці знайти Бога, знайти себе як єдине і неповторне Боже створіння, створене з любові і для любові. Сімейна трагедія була для неї шляхом навернення , переоцінення свого життя, його цінностей і поняття щастя у її житті.

У своїй християнській ментальності ми маємо гностичний дуалізм: поляризуємо духовну реальність на добро і зло, на радість і страждання, на рай і пекло. Ми з усіх сил намагаємось утекти від одного полюсу і наблизитись до протилежного, вважаючи їх несумісними. Але двері пекла, тобто дерево пізнання  добра і зла, знаходились посередині раю. Так само двері раю знаходяться посередині пекла – в місці найбільших страждань людини. І якщо ми не втікаємо від пекла своїх страждань, а свідомо входимо в них, то в моменті найбільшого болю, найбільшої самотності і опущення станемо перед дверима раю.

„Отверзи двері покаянія !...

Так, відчинено двері Божого милосердя... Але вхід до цих дверей веде через інші двері, – двері сердечного болю і сокрушення. Треба спочатку через них пройти, щоб потім увійти в другі. Перетерпи й сокрушись, і Господь прийме тебе” [3].

*  Пізнання своєї гріховності – дар Божої благодаті

Гріх, а правильніше – гріховність, це не переступ моральних норм, порушення яких можна легко згадати. Гріховність – це духовна реальність, пізнати яку людина сама не спроможна. Пізнання своєї гріховності – це дар Божої благодаті. Теофан Затворник  пише, що Божа благодать просвічує свідомість і почуття людини та „проходить до розділення серця і гріха та нищить зв’язок між ними” [4], і називає це пробудженням грішника від грішного сну.

І тому св. Ігнатій  вчить, щоб ми просили в Бога цей дар. Але з цим даром людина мусить співпрацювати. Пізнання своєї гріховності – це процес дуже болючий, це „входження Одіссея у підземне царство Аїда”. Гріховність людини – це стан, з яким вона входить в земне життя, а не набуває його тут.

Існування гріховності, як духовної реальності, що існує в кожній людині, важко визнати не тільки невіруючим людям, але також і християнам. Едита Штайн  називає це етичним ідеалізмом: людина, яка прагне жити ідеалами добра та справедливості, вважає, що вона сама є доброю, і тому бачить зло і гріх в довколишньому світі, і їй ніколи не прийде гадка шукати гріховність у собі.

*  Спосіб пізнання гріховності св. Ігнатія Лойоли

Св. Ігнатій поступово вводить людину в досвід  гріховності з допомогою медитації про гріх ангелів, потім – первородний гріх, і далі – свій власний гріх:

Потім він подає дуже сильний чуттєвий образ, щоби людина усвідомила реальність і важкість гріха:

*  Первородний гріх – пізнання своєї „величі”

Адам і Єва в раю прагнули ввійти в інший досвід: пізнання  добра і зла, отже стати над світом моральним авторитетом, суддею, увійти в досвід своєї „величі”, своєї божественності і могутності, чим зруйнували свої душі і відокремились від Бога.

Пізнання своєї гріховності – це зворотний процес: у першу чергу людина досвідчує свою гріховність  і усвідомлює її безвихідність. Гріховність – це реальність, якої неможливо уникнути і позбутися, це моя духовна лейкемія, смертельна ракова пухлина, з якою я народився і яка мене тягне в країну жаху й мороку. Це породжує в мені відчай, відчуття, що я вже мертвий, труп, і вся довколишня дійсність втрачає будь-який сенс свого існування, стає ілюзією, індійською Майєю, нереальністю, злудою. Єдиною реальністю для мене є моя духовна смерть.

Але саме там, на дні мого відчаю і безнадії, в глибині моєї духовної порожнечі відбувається зустріч з Любов’ю, з Милосердям, з Прощенням . У пеклі я знаходжу рай, в смерті – життя, крайнощі зімкнулись і я воскресаю до нового життя. Довколишня дійсність знову оживає, набуває свого значення і вартості, але вже в іншому світлі. Стара людина вмерла, народилася нова, з оновленою душею, з оновленою свідомістю  і способом мислення . Світ залишився таким самим, але я змінився, змінилися мої судження, і, надаючи моральну оцінку навколишнім подіям, я бачу більше добра, ніж зла, отже мені частково повернено первісну свідомість, яку людина мала до гріхопадіння, коли не бачила в світі зла.

Так часом тяжко, що мені здається,

що серце в грудях вже не б’ється.

Що залишилась по мені

лиш тінь від мене на стіні.

І ця печаль, прискіплива, як слідчий.

І ця строфа, оголена, як відчай.

І дикий хміль, примерзлий до воріт.

І на криниці необбитий лід.

Ліна Костенко

*  Порожнеча богозалишеності – дар пізнання Бога

„Занурюючи нас у темряву і порожнечу богозалишеності Бог вчить нас пізнавати дари, що виходять з Нього. Крім того, через досвід богозалишеності ми стаємо „вбогі духом” і стаємо сопричасниками покірності і кенотичного досвіду Христа, Який на хресті волав до Отця: „Боже мій! Боже мій! Чому Ти Мене залишив?” [5]

Адам і Єва розірвали живу дійсність Бога і його досконале створіння на дві частини: добро і зло, рай і пекло – осудивши щось як зло тим самим стали над Богом і його створінням, відокремились від універсальної гармонічної єдності: Бог – людина – всесвіт, і тим самим розірвали на дві частини своє єство, розділили себе на рай і пекло, на любов і ненависть, на життя і смерть – саме це є створенням у собі гріховності – джерела внутрішнього поділу людини.

Входячи в свою гріховність, у початок своїх бід, людина з’єднує в собі ці два полюси: життя і смерть, розв’язує парадокс  існування і гріха, та повертається до первісної єдності, до свідомості, що не мислить у моральних категоріях добра і зла, а в усьому шукає Бога, Його волю і духовний сенс того, що відбувається.

П. п. 8, 6 : „... любов бо, як смерть сильна...”

Буває мить якогось потрясіння:

побачиш світ, як вперше у житті.

Звичайна хмара, сіра і осіння,

пропише раптом барви золоті.

Стоїш, як стогін, під склепінням казки.

Душа прозріє всесвітом очей.

Кричить гілля. З облич спадають маски.

Зі всього світить суть усіх речей.

Ліна Костенко

*  Біблійний Йов – досвід своєї мализни і любові Бога

Досвід своєї гріховності, безнадійності ситуації і відкриття в цій безнадійності Бога описаний в книзі „Йова”. Минуле і пов’язані з ним усі втрати повернути неможливо, але можливо повернути собі з Божою допомогою духовний зір і побачити минуле  в іншому світлі, усвідомити, що всесвіт – це, в першу чергу, духовна реальність, в якій немає втрат, немає смерті, що за порогом смерті відчиняються двері нового життя і всі наші втрати і поразки перетворюються в здобутки.

*  Досвід С. Кіркегора

Серен  Кіркегор сказав: „Я пішов би на саме дно, якщо б не досягнув дна”. Але це можливо лише тоді, коли людина насправді увійде в свою гріховність, повністю позбудеться свого „Я”, втратить у цьому світі абсолютно все, стане нагою. Позбувшись всього – отримає Бога, отже, отримає все.

*  Досвід Е.  Тардіфа

Отець  Тардіф каже:

„Ми завжди хочемо забезпечити себе своїми силами – а це перешкоджає діяти Святому Духові. Життя в Дусі є життям зречення того, що є нашим, навіть у тому, що називаємо „своїм служінням”. Ми покликані були вічними подорожанинами, які живуть у пересувних наметах, готові завжди подорожувати без зворотного білету. Саме тоді, коли вже не маємо нічого, ми спроможні отримати все” [6].

Поетеса Гертруда фон Форт  пише:

„Існує досвід Божої любові, подарованої нам лише в найбільшому внутрішньому спустошенні, на межі розпачі”. І це парадокс, велика таїна Бога і людини.

Благодать розпізнання гріха стосується не тільки особистої гріховності, але також і гріховності світу.

*  Досвід Г. Сковороди

О світе підніжків, убивць і катюг,

злодіїв, напасників і волоцюг.

Оцей батьковбивця, а той мордував

нещасну дружину – за те, що кохав.

Цей далі за смерть од перестраху втік,

а тому біда одібрала язик.

Той тужить і плаче, а той бубонить,

і кожен з них Господа-Бога гнівить.

Василь Стус

Григорій Сковорода  мав видіння гріха світу або соціального гріха:

„Пе­ред очи­ма Ско­во­ро­ди в йо­го фан­та­зії з’явились всі го­лов­ні люд­сь­кі ста­ни. Спо­чат­ку пе­ред ним з’явились цар­сь­кі па­ла­ти з му­зи­кою й тан­ця­ми, де за­ко­ха­ні то спі­ва­ли, то ди­ви­ли­ся у дзер­ка­ла, то бі­га­ли з од­ні­єї кім­на­ти до ін­шої, зні­ма­ли ма­с­ки, сі­да­ли на ба­га­ті ліж­ка то­що. Від­так, го­во­рить Г. Ско­во­ро­да, не­ви­ди­ма си­ла по­ве­ла ме­не до про­с­то­го на­ро­ду, де ро­би­ло­ся те ж са­ме, але тіль­ки  в ін­ших про­сті­ших фор­мах: п’яні лю­ди йшли ву­ли­ця­ми зі склян­ка­ми го­ріл­ки, з ве­се­лим га­мо­ром, хи­та­ю­чись. Від­по­від­но до цьо­го від­бу­ва­ли­ся у них і спра­ви ко­хан­ня. Від­ті­ля він по­т­ра­пив на гос­тин­ні дво­ри, де ба­чив сі­но в ко­ней та уп­ряж, чув су­пер­еч­ки із-за плат­ні. На­реш­ті, та ж си­ла при­ве­ла йо­го у ве­ли­чез­ний і гар­ний храм, де він сам ні­би­то брав участь у лі­тур­гії з ди­я­ко­ном і по­чу­вав над­зви­чай­но ве­ли­ку вну­т­ріш­ню ра­дість. Од­нак і це свя­те мі­с­це бу­ло спля­мо­ва­не люд­сь­ки­ми га­неб­ни­ми вчин­ка­ми. Гро­шо­люб­ст­во торк­ну­лось по­па, до вів­та­ря до­хо­ди­ли па­хо­щі м’ясних обі­дів з су­мі­ж­них із хра­мом при­мі­щень. Тут Г. С. Ско­во­ро­да по­ба­чив та­ке страш­не й огид­не ви­до­ви­ще: то­му що де­ко­му не ви­ста­чи­ло м’яса птиць та зві­рів, во­ни по­ча­ли пе­к­ти на во­гні та їс­ти м’ясо та жир за­би­тої лю­ди­ни, зо­дяг­не­ної у чор­ну ри­зу й взу­то­го у ста­ре­нь­кі сан­да­лі. Не ви­тер­пів­ши смо­ро­ду і жах­ли­во­сті цьо­го ви­до­ви­ща Г. Ско­во­ро­да не міг ди­ви­тись і ви­йшов” [7].

*  Досвід пекла – досвід духовної смерті та необхідності спасіння

Моя сльоза на ешафоті

Згоріла. Я зібрав золу.

З міцної, вогняної плоті –

Одну пилиночку малу.

Навіщо? Я цього не знаю.

На спогади про лютий біль,

Про плач з надмірного відчаю,

Про палахтку на ранах сіль?

Мого страждання попелина,

Сльози моєї тихий крик –

Це що? Це знак, що я – людина,

Не мертвий дух, а – єретик!

Дмитро  Павличко

Св. Ігнатій  подає сильний образ пекла, який повинен допомогти людині увійти в досвід як своєї особистої гріховності, так і загального стану гріховності світу. Заохочує нас побачити світ очима Бога.

*  Досвід Р. Мартіна

Жорстока розплата – минуле життя –

і кров постигає. Звіряче виття

уже закушпелило погляд німий

од цих несусвітніх страшних веремій.

Не хочу й на очі – ні ночі ні дня,

простую наосліп – іду навмання.

Василь Стус

Ось ще одне свідчення про пізнання  своєї гріховності:

„Я почав відчувати Його присутність так, ніби Він був у кімнаті. Боротьба продовжувалася; якби я визнав, що Він існував, був Божим Сином і піднявся з мертвих, не було б іншого виходу, як стати Його учнем – не було нічого більш важливішого, ніж реальне існування Бога і Його звертання до нас.

У моїй пам’яті зринали спогади про минулий досвід – коли зоряними ночами переповнювали почуття , коли був на межі того, щоб спалахнути від краси дня, любові добрих друзів, дитячих радощів. Я відчував, що Він був постійно присутній біля мене.

Тепер я хотів прийти до Нього, та залишалася набридлива перешкода. Вони говорили про гріх і необхідність покаятись і просити прощення. З усім цим була проблема. Я перестав вірити в гріх, і те, що люди називали гріхом, я почав називати „вивченням через досвід”: те, що звичайно відбувалось в ході розвитку, те, що було частиною життя – біль чи образа – ніщо не прощається. Я пишався тим, що був чесним, шукав правду і багато разів душив будь-яку думку про відповідальність за все, що я зробив неправильно. Далі мене охопило незрозуміле, болюче відчуття того, що була якась причина, через яку я не бачив стану мого власного серця.

Впродовж кількох років щось діялося з тим, що, можливо, почалося як бажання чесно ставити запитання і шукати правду, що намагалося чинити опір і навіть блокувати її. Я хотів бачити і вірити так, як це було мені зручно. Я зробив із себе творця власного Всесвіту, володаря свого та чужого життя, третейського суддю власної моралі.

У мені сиділо щось, що змушувало мене не поступатися, зовсім не хотіло знати правди, не шукало чесно, але обережно дозволяло розуміти лише ті речі, що залишали б мене королем свого всесвіту. Пошуки правди містять у собі досвід про існування і природу того, хто пролив би надзвичайно сильне світло на моє власне життя. Я усвідомлював, що кожного разу, коли я ближче наближався до правди про Бога, то вирішував випробувати інший спосіб; кожний раз, коли я починав чути, як Його голос кликав мене, я приглушував Його шумом чи сміхом, музикою чи подавленням бажання. Кожного разу, як тільки мимохідь ловив Його погляд краєм ока, я відвертався, переконуючи себе у реальності матеріального світу, тобто користуючись творінням, уникав Творця.

З Божої благодаті, в кінці цих реколекцій у мене вже було досить відваги визнати правду про свій стан, реальність влади Ісуса, стати на коліна і сповідатися в своєму гріху , відректися від нього і передати своє життя Йому. Я випробував на власному досвіді заслання Божої сили в собі і відчув Його серцем і сльозами любові й радості” [8].

*  Пізнання і визнання своєї гріховності

Поль Рікер  говорить, що визнання гріха -провини людства міститься у міфах. Людина має досвід  своєї провини, але не розуміє її найглибшу суть. І тому описує свій внутрішній досвід у формі символу. Визнання провини є також прагненням пізнати та зрозуміти її. Визнання провини у міфах завжди зв’язане з надією визволення. Міфи падіння невід’ємні від міфів  спасіння.